З кінця ХІХ століття австро-угорська влада підхопила цю тему – в противагу як польському національному руху, так і москвофільським настроям у Галичині. В роки Першої світової війни Відень сприяв формуванню так званого Легіону українських січових стрільців. Галичан, запідозрених у симпатіях до православ’я і до Росії, піддавали жорстоким репресіям, кидали до концентраційних таборів Талергоф і Терезін.
Подальший розвиток подій пов'язаний з крахом європейських імперій, із запеклою Громадянською війною, що розгорнулася на величезному просторі колишньої Російської імперії, з іноземною інтервенцією.
Після Лютневої революції, в березні 1917 року в Києві була створена Центральна Рада, яка претендувала на роль органу вищої влади. В листопаді 1917 року в своєму третьому універсалі вона заявила про створення Української Народної Республіки (УНР) в складі Росії.
У грудні 1917 року представники УНР прибули до Брест-Литовська, де йшли переговори Радянської Росії з Німеччиною та її союзниками. На засіданні 10 січня 1918 року голова української делегації зачитав ноту про незалежність України. Потім Центральна Рада в своєму четвертому універсалі проголосила Україну незалежною.
Задекларований суверенітет виявився недовгим. Буквально через декілька тижнів делегація Ради підписала сепаратний договір з країнами німецького блоку. Німеччина і Австро-Угорщина, які знаходилися у тяжкому становищі, потребували українського хліба та сировини. Щоб забезпечити масштабне постачання, вони добилися згоди на відправку до УНР своїх військ і технічного персоналу. Фактично використали це як привід для окупації.
Тим, хто сьогодні віддав Україну під повне зовнішнє управління, незайво згадати, що тоді, у 1918 році, таке рішення виявилося фатальним для правлячого у Києві режиму. За безпосередньої участі окупаційних військ Центральну Раду було повалено, а до влади приведено гетьмана П. Скоропадського, який проголосив замість УНР Українську державу, яка знаходилася, по суті, під німецьким протекторатом.
У листопаді 1918 року – після революційних подій у Німеччині та Австро-Угорщині – П. Скоропадський, який втратив підтримку німецьких багнетів, взяв інший курс і заявив, що «Україні першій належить виступити у справі створення Всеросійської федерації». Однак невдовзі режим знову змінився. Настав час так званої Директорії.
Восени 1918 року українські націоналісти проголосили Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), а у січні 1919 року заявили про її об’єднання з Українською Народною Республікою. У липні 1919 року українські частини були розгромлені польськими військами, територія колишньої ЗУНР опинилася під владою Польщі.
У квітні 1920 року С. Петлюра (один з «героїв», яких нав’язують сучасній Україні) уклав від імені Директорії УНР таємні конвенції, за якими – в обмін на військову підтримку – віддав Польщі землі Галичини і Західної Волині. У травні 1920 року петлюрівці вступили до Києва в обозі польських частин. Проте ненадовго. Вже у листопаді 1920 року, після перемир’я між Польщею і Радянською Росією, залишки петлюрівських військ здалися тим же полякам.
На прикладі УНР видно, наскільки несталими були різноманітні квазідержавні утворення, які виникали на просторі колишньої Російської імперії під час Громадянської війни та смути. Націоналісти прагнули створити свої власні держави, лідери Білого руху виступали за неподільну Росію. Не уявляли себе поза Росією і багато республік, заснованих прихильниками більшовиків. Разом з тим, з різних мотивів вожді більшовицької партії часом буквально виштовхували їх за межі Радянської Росії.
Подальший розвиток подій пов'язаний з крахом європейських імперій, із запеклою Громадянською війною, що розгорнулася на величезному просторі колишньої Російської імперії, з іноземною інтервенцією.
Після Лютневої революції, в березні 1917 року в Києві була створена Центральна Рада, яка претендувала на роль органу вищої влади. В листопаді 1917 року в своєму третьому універсалі вона заявила про створення Української Народної Республіки (УНР) в складі Росії.
У грудні 1917 року представники УНР прибули до Брест-Литовська, де йшли переговори Радянської Росії з Німеччиною та її союзниками. На засіданні 10 січня 1918 року голова української делегації зачитав ноту про незалежність України. Потім Центральна Рада в своєму четвертому універсалі проголосила Україну незалежною.
Задекларований суверенітет виявився недовгим. Буквально через декілька тижнів делегація Ради підписала сепаратний договір з країнами німецького блоку. Німеччина і Австро-Угорщина, які знаходилися у тяжкому становищі, потребували українського хліба та сировини. Щоб забезпечити масштабне постачання, вони добилися згоди на відправку до УНР своїх військ і технічного персоналу. Фактично використали це як привід для окупації.
Тим, хто сьогодні віддав Україну під повне зовнішнє управління, незайво згадати, що тоді, у 1918 році, таке рішення виявилося фатальним для правлячого у Києві режиму. За безпосередньої участі окупаційних військ Центральну Раду було повалено, а до влади приведено гетьмана П. Скоропадського, який проголосив замість УНР Українську державу, яка знаходилася, по суті, під німецьким протекторатом.
У листопаді 1918 року – після революційних подій у Німеччині та Австро-Угорщині – П. Скоропадський, який втратив підтримку німецьких багнетів, взяв інший курс і заявив, що «Україні першій належить виступити у справі створення Всеросійської федерації». Однак невдовзі режим знову змінився. Настав час так званої Директорії.
Восени 1918 року українські націоналісти проголосили Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), а у січні 1919 року заявили про її об’єднання з Українською Народною Республікою. У липні 1919 року українські частини були розгромлені польськими військами, територія колишньої ЗУНР опинилася під владою Польщі.
У квітні 1920 року С. Петлюра (один з «героїв», яких нав’язують сучасній Україні) уклав від імені Директорії УНР таємні конвенції, за якими – в обмін на військову підтримку – віддав Польщі землі Галичини і Західної Волині. У травні 1920 року петлюрівці вступили до Києва в обозі польських частин. Проте ненадовго. Вже у листопаді 1920 року, після перемир’я між Польщею і Радянською Росією, залишки петлюрівських військ здалися тим же полякам.
На прикладі УНР видно, наскільки несталими були різноманітні квазідержавні утворення, які виникали на просторі колишньої Російської імперії під час Громадянської війни та смути. Націоналісти прагнули створити свої власні держави, лідери Білого руху виступали за неподільну Росію. Не уявляли себе поза Росією і багато республік, заснованих прихильниками більшовиків. Разом з тим, з різних мотивів вожді більшовицької партії часом буквально виштовхували їх за межі Радянської Росії.