У Великому Князівстві Литовському йшли інші процеси. У XIV столітті правляча еліта Литви прийняла католицтво. У XVІ столітті була укладена Люблінська унія з Польським Королівством – створилася «Річь Посполита Обох Народів» (по суті – польського і литовського). Польська католицька знать отримала значні земельні володіння та привілеї на території Русі. Згідно з Берестейською унією 1596 року частина західно-руського православного духовенства підкорилася владі Папи Римського. Проводилося ополячення і латинізація, православ’я витіснялося.
Як відповідь, у XVI – XVII століттях наростав визвольний рух православного населення Подніпров’я. Переломними стали події під час гетьманування Богдана Хмельницького. Його прихильники намагалися добитися від Речі Посполитої автономії.
У проханні Війська запорозького королю Речі Посполитої у 1649 році говорилося про дотримання прав руського православного населення, про те, щоб «воєвода Київський був народу руського і закону грецького, щоб не наступав на церкви божі…». Але запорожців не почули.
Далі були звернення Б. Хмельницького до Москви, які розглядалися Земськими соборами. 1 жовтня 1653 року цей вищий представницький орган Російської держави вирішив підтримати єдиновірців та прийняти їх під покровительство. У січні 1654 року Переяславською Радою це рішення було підтверджено. Тоді посли Б. Хмельницького і Москви об’їхали десятки міст, включно з Києвом, мешканці яких принесли присягу російському царю. Нічого такого, до речі, не було під час укладення Люблінської унії.
У листі до Москви в 1654 році Б. Хмельницький дякував цареві Олексію Михайловичу за те, що той «все Військо запорозьке і весь світ православний російський під міцну і високу руку свою царську прийняти зволив». Тобто у зверненнях і до польського короля, і до російського царя, запорожці називали, визначали себе руськими православними людьми.
У ході затяжної війни Російської держави з Річчю Посполитою деякі з гетьманів, спадкоємців Б. Хмельницького, то «віддалялися» від Москви, то шукали підтримки з боку Швеції, Польщі, Туреччини. Але, повторюю, для народу війна носила, по суті, визвольний характер. Вона закінчилася Андрусівським перемир’ям 1667 року. Остаточні підсумки закріпив «Вічний мир» 1686 року. До складу Російської держави увійшли місто Київ і землі лівобережжя Дніпра, у тому числі, Полтавщина, Чернігівщина, а також Запоріжжя. Їхні мешканці возз’єдналися з основною частиною руського православного народу. За самою цією областю утвердилася назва «Мала Русь» (Малоросія).
Назва «Україна» тоді використовувалася частіше у значенні, в якому давньоруське слово «окраїна» зустрічається у письмових джерелах ще з ХІІ століття, коли йшлося про різноманітні порубіжні території. А слово «українець», якщо судити також на підставі архівних документів, спочатку означало прикордонних служивих людей, які забезпечували захист зовнішніх кордонів.
На Правобережжі, яке залишилося у Річі Посполитій, реставрувалися старі порядки, посилився соціальний та релігійний гніт. Лівобережжя, землі, взяті під захист єдиної держави, навпаки, стали активно розвиватися. Сюди масово переселялися жителі з іншого берега Дніпра. Вони шукали підтримки у людей однієї мови, і, звичайно, однієї віри.
Під час Північної війни зі Швецією перед мешканцями Малоросії не стояв вибір – з ким бути. Заколот Мазепи підтримала лише невелика частина козаків. Люди різних станів вважали себе руськими і православними.
Як відповідь, у XVI – XVII століттях наростав визвольний рух православного населення Подніпров’я. Переломними стали події під час гетьманування Богдана Хмельницького. Його прихильники намагалися добитися від Речі Посполитої автономії.
У проханні Війська запорозького королю Речі Посполитої у 1649 році говорилося про дотримання прав руського православного населення, про те, щоб «воєвода Київський був народу руського і закону грецького, щоб не наступав на церкви божі…». Але запорожців не почули.
Далі були звернення Б. Хмельницького до Москви, які розглядалися Земськими соборами. 1 жовтня 1653 року цей вищий представницький орган Російської держави вирішив підтримати єдиновірців та прийняти їх під покровительство. У січні 1654 року Переяславською Радою це рішення було підтверджено. Тоді посли Б. Хмельницького і Москви об’їхали десятки міст, включно з Києвом, мешканці яких принесли присягу російському царю. Нічого такого, до речі, не було під час укладення Люблінської унії.
У листі до Москви в 1654 році Б. Хмельницький дякував цареві Олексію Михайловичу за те, що той «все Військо запорозьке і весь світ православний російський під міцну і високу руку свою царську прийняти зволив». Тобто у зверненнях і до польського короля, і до російського царя, запорожці називали, визначали себе руськими православними людьми.
У ході затяжної війни Російської держави з Річчю Посполитою деякі з гетьманів, спадкоємців Б. Хмельницького, то «віддалялися» від Москви, то шукали підтримки з боку Швеції, Польщі, Туреччини. Але, повторюю, для народу війна носила, по суті, визвольний характер. Вона закінчилася Андрусівським перемир’ям 1667 року. Остаточні підсумки закріпив «Вічний мир» 1686 року. До складу Російської держави увійшли місто Київ і землі лівобережжя Дніпра, у тому числі, Полтавщина, Чернігівщина, а також Запоріжжя. Їхні мешканці возз’єдналися з основною частиною руського православного народу. За самою цією областю утвердилася назва «Мала Русь» (Малоросія).
Назва «Україна» тоді використовувалася частіше у значенні, в якому давньоруське слово «окраїна» зустрічається у письмових джерелах ще з ХІІ століття, коли йшлося про різноманітні порубіжні території. А слово «українець», якщо судити також на підставі архівних документів, спочатку означало прикордонних служивих людей, які забезпечували захист зовнішніх кордонів.
На Правобережжі, яке залишилося у Річі Посполитій, реставрувалися старі порядки, посилився соціальний та релігійний гніт. Лівобережжя, землі, взяті під захист єдиної держави, навпаки, стали активно розвиватися. Сюди масово переселялися жителі з іншого берега Дніпра. Вони шукали підтримки у людей однієї мови, і, звичайно, однієї віри.
Під час Північної війни зі Швецією перед мешканцями Малоросії не стояв вибір – з ким бути. Заколот Мазепи підтримала лише невелика частина козаків. Люди різних станів вважали себе руськими і православними.